Історія про нашу групу

Житомирський державний університет імені Івана Франка
Катерина Мазко
Привіт! Мене звати Катерина і зараз я розповім тобі про нашу групу, що має назву 12 М1Укр. Знаю, знаю дивна назва, але ти ще не бачив дивних назв. Тут принаймні все чітко: 12 означає, що ми другі за порядком (після журналістів) і перші серед магістрів у нашому університеті. А всі ми вчимося в Житомирському державному університеті імені Івана Франка. І якби я знала, яким чином Франко пов'язаний із Житомиром, то точно тобі розповіла б, а поки доведеться жити в здогадках.

Але повернімося до нас: буква «М» у назві групи означає, що ми магістри (тут все логічно), а «Укр» ( що ще логічніше), бо вивчаємо українську мову та літературу, а ще англійську мову та зарубіжну літературу, ще й методики викладання цих дисциплін. Крім того, ми вчили історію, філософію, релігієзнавство, економіку, екологію, політологію і ще безліч інших предметів, про які вже й не пам'ятаємо. Усього нас 31, і всі ми вже п'ятий рік навчаємося в університеті, тож можемо назвати себе Богами серед студентів, бо з-поміж них ми найстарші і найкращі (бо ще жодна людина не піддавала цей факт сумніву).

А почалося все у далекому 2014-му році, коли ми всі прийшли навчатися на філологів. Хто це? Про що це? Мало хто з нас уявляв, але з плином часу ми звикли і майже зрозуміли, що це (але не факт). Потім настала перша сесія - ми її пережили і стали «справжніми» студентами. Потім була друга сесія, потім - третя, і так 8 разів, кожні 3-4 місяці вона приходила, вижимала з нас усі соки, а ми ставали з кожним семестром ще розумнішими.

Потім прийшли вони – ДЕКи. Ми думали, що цього точно не переживемо, але ні, витримали, ще й ДИПЛОМ БАКАЛАВРА отримали! Вистражданий, вимучений, але дуже «прикольний». Відгуляли випуск, місяць відпочили вдома, а потім зібралися з силами, поцілували рідних і знову в бій. Пішли вступати на магістратуру, бо чомусь вирішили, що не уявляємо життя без університету і групи. Думаємо, що ми п'ятикурсниці, але доля (деканат) вирішила інакше: ми вдруге вступили на перший курс.

Протягом 5 років багато чого змінювалося і в нас, і взагалі, але якимось чином ми уживаємося рАзом і ще веселіше разОм. Як я вже казала, усі ми унікальні і кожен має, що розповісти.
Я в цій групі староста - і мене всі люблять (не знаю, чи це добровільно), щоправда, іноді називають енциклопедією або Вікіпедією, а все тому, що я все знаю, чи майже все (принаймні в мене завжди є своя думка з приводу всього). А ще нещодавно я почала працювати: тепер викладаю і паралельно вивчаю українську, англійську, французьку мови, час від часу іспанську. Вже так затьмарила свою голову, що й сама не знаю, як дівчата мене розуміють (звикли, напевно).

Як староста я веду журнал і вже майже напам'ять знаю список в алфавітному порядку, а людина, яку я запам'ятала швидше від усіх, - це Наталка, адже вона перша в списку. Вона вища не лише від усіх нас у списку, а й вища зростом, тому колись ми відправимо її на проект «Топ-модель по-українськи». Вона отримає перемогу, поїде в Нью-Йорк і привезе нам магнітики.
Наталія Бігдаш
Усім привіт! Мене звати Наталія і мені б хотілося розповісти трішки про себе… Я нічим не особлива, але завжди хотіла бути такою. Мені здавалося, що професія є непоганим початком для того, аби бути особливою. Тому я обрала філологію…

У моїй родині досить багато вчителів різних спеціальностей, тепер і я долучилася до цієї елітної категорій професій – УЧИТЕЛЬ. Проте саме на мій вибір вплинула не родина, як не дивно, а класний керівник (звісно, учитель української мови та літератури). Це вона надихнула мене і власним прикладом показала, що в мові немає нічого складного і все можна осягнути. А навіть найважчі правила можна структурувати та вибрати з них найголовніше (як я кажу: «самий сік»).

І ось тепер бакалаврат і півмагістратури вже позаду. За період навчання у вищій школі я зрозуміла, що недостатньо вступити і навчатись на філолога – ТРЕБА НИМ БУТИ. Що це означає? Це означає, що потрібно жити цим: уміти критикувати, логічно та творчо думати, влучно та віртуозно висловлювати думку усно та письмово, читати безліч різнопланової літератури та самим бути творцем (не без цього) тощо.

Педагог має любити дітей і вміти ділитися своїми знаннями. Звучить банально? Проте це дійсно так. На мою думку, цих двох речей цілком вистачить для того, щоб бути справді «класним» і «толковим» учителем, бо любов і бажання поділитися своїми знаннями, пояснити щось –запорука успіху гарного вчителя.

З цього списку якостей я маю тільки критичне ставлення (особливо до себе) і розумію, що мені потрібно багато працювати, адже немає меж до самовдосконалення. Але я знаю, хто в цій справі кращий, ніж я. І це – Інна. Вона кмітлива, творча, комунікабельна та любить дітей. Я не знаю жодної людини, яка була б так оптимістично налаштована. І я впевнена, що її шлях та історія справить на вас «вау-ефект», і пропоную швидше з нею познайомитися…
«Приносити користь світу – це єдиний спосіб стати щасливим»

Ганс Крістіан Андерсен
Інна Корабліна
Я стою на пероні Вінницького вокзалу, напроти мене – мама і тато. Мама розповідає чергову кумедну історію з дитинства. Праворуч стоїть сестра, яка розділить зі мною цей шлях. Від того, що вона поруч, мені спокійніше, однак важко зосередити увагу на одній думці. Багато здогадок і фантазій блукає в моїй голові. Бажання зробити щось більше та корисне сформувалось у мене вже давно, але не було нагоди втілити його в життя. Коли я дізналася про існування БУРу – української волонтерської організації –, то відразу заповнила анкету. Щойно постало питання, куди їхати, я вирішила – це буде Схід України, бо мені хотілося поспілкуватися з людьми, які там живуть, побачити світ їхніми очима, зрозуміти їх. Мені захотілося допомогти не лише відбудувати помешкання людей, а й відновити довіру до «западенців» (до речі, населення східних областей називає всіх, хто живе західніше Києва, «западенцями» ).

Потяг Хмельницький – Лисичанськ був переповнений різношерстою публікою: заробітчани, військові, люди, які поверталися додому. Гамір стояв навіть уночі. Об 11 годині ми перетнули кордон між Харківською і Луганською областями. Спершу здалося, що нічого не змінилося, але вагон значно спустів, а вздовж колій виднілися блокпости. Минуло ще півгодини – і ми на кінцевій станції Лисичанськ. Перших декілька хвилин навіть не знали, що робити: велика кількість військових, відсутній мобільний зв'язок і потік людей збивали з пантелику. Нам було якось лячно підходити до місцевих: ще заговориш до них українською, а вони в кращому випадку відвернуться. Та ми все ж набралися сміливості та звернулися за допомогою до одного з таксистів. Він допоміг дістатися до місця розташування БУР – табору.

Волонтерський табір розташовувався в місті Новопсков Луганської області, що поблизу російського кордону. Коли ми мали змогу прогулятися містом, то дуже здивувалися: більшість населення говорить не російською мовою, а суржиком.

Уже наступного дня розпочався табірний тиждень: підйом о сьомій годині, зарядка, сніданок і виїзд на об'єкт. Я потрапила в будинок Віктора, який виховує чотирьох дітей самотужки. Після смерті дружини він не зміг змиритися з втратою і почав пити, занедбав будинок і дітей. БУР-організатори зголосилися зробити ремонт у будинку, для того щоб діти змогли там жити. Також волонтери повинні були вплинути на життєві орієнтири батька.

Хоч об'єктів було три, весь тиждень я їздила до Віктора. З першого ж дня я потоваришувала з його дітьми. Мене вразило, що, незважаючи на ситуацію, що склалася в їхній сім'ї та місті, діти не озлобилися на світ, не стали жорстокими. Даринка, Сашко, Петрик та Олексій комунікабельні та добрі, а ще завжди готові допомогти.

Я ж за цей короткий період навчилася тримати шпатель у руках і з його допомогою вирівнювати стіни, але це не головне: разом з іншими волонтерами ми «достукалися» до Віктора, змогли знайти з ним спільну мову. Через місяць, коли я була вже в іншому таборі, то вирішила заїхати до Віктора та дітей, - і уявіть собі: батько відмовився від алкоголю!

У такі моменти ти розумієш, що не все так складно. У світі все реально. Ми можемо багато, але просто не наважуємося. Волонтерський табір зруйнував у моїй свідомості стереотип, що Схід – то одне, а Захід – то інше. Варто лише вийти за поріг своєї хати, області та почути інших людей, пізнати їх. У цьому мене підтримує і Таміла, яка готова сказати «Так!» новим речам. Вона не боїться ризикувати, любить подорожувати та пізнавати культуру інших народів. Гортайте далі, щоб дізнатися про пригоди Таміли та її відкриття.
Таміла Сушицька
Подорожі – це найзахопливіша річ у світі. Вони дають нам можливість познайомитися з новими цікавими людьми,вивчати нові мови й розвивати наші здібності. Я відвідала країну висхідного сонця – Японію, бо дуже люблю Азію. Як казав герой відомого фільму: «Схід – справа тонка». Він дійсно мав рацію – я в цьому переконалася на власному досвіді.

Про Японію можна говорити багато. Це країна приємних дрібниць і відмінного сервісу. Найперше, що вражає, це ставлення до тебе як до людини. Куди б ти не пішов, тобі ніде не скажуть нічого поганого, будуть допомагати всіма можливими способами. Японія – дуже перенаселена країна, але, на диво, найчистіша країна, з-поміж тих, що я бачила. Дивує, що там немає дитячих будинків, мало того, навіть поняття такого не існує. Та й бездомних тварин я не зустрічала.

Японська кухня – найздоровіша кухня у світі, але, на мій український смак, не найсмачніша. Хоча сервіс відмінний, там немає поняття чайових. Будь-який японець готовий прийти тобі на допомогу, незважаючи на свої справи.

Хоч Японія мені сподобалася, але, на моє суб'єктивне бачення (а моє «бачення» перебувало там 4 місяці), японці не знають такого поняття, як дружба. У них обмежений словниковий запас, вони мало спілкуються один з одним. До японської подруги не прийдеш потеревенити, та й просто так, «на чайок», не забіжиш. Та й теплоти у відносинах теж немає. Незважаючи на всі недоліки нашої країни, я її дуже люблю і завжди сюди повертаюся. Тому подорожуйте, любіть, живіть та насолоджуйтеся тим, що оточує вас зараз.
«Ніхто не усвідомлює краси подорожі, поки не приходить додому і не прикладає голову на стару знайому подушку»

Лінь Ютонг (японський письменник, філософ)
Дарія Металіді
Подорожувати й побачити захопливі місця, не покидаючи Україну? Як вам така перспектива? Скільки себе пам'ятаю, я завжди мріяла подорожувати: побачити вулиці Риму, Ейфелеву вежу, красу Венеції... Але, на жаль, я так і не виїздила за кордон, проте можу з упевненістю сказати, що і в нашій країні є, що побачити.

Подорожувати я почала ще в дитинстві і вже тоді змогла побачити фантастичні пейзажі Софіївського парку, красу Кримських і Карпатських гір та неймовірну архітектуру різних міст України.

Найулюбленішим містом для мене є Львів. Це місто, яке закохує в себе з першого погляду своїми невеличкими вулицями, розкішними виставами, кав'ярнями та магазинчиками солодощів. Гуляючи містом, зовсім не задумуєшся про плин часу, не думаєш про справи, а тільки захопливо вдивляєшся в його красу. Біля величі замків, старовинної архітектури та в куточках, де ще збереглися руїни історії, починаєш розуміти, наскільки ця атмосфера особлива.

Львів – це місто легенд. Навіть один проведений день у цьому місті розділяє життя на «до» та «після» і закарбовується в пам'яті назавжди. Тут переплетені сьогодення та Середньовіччя, шалений ритм життя і водночас відчуття спокою.
Оксана Руцька
Тим часом, як мої колежанки вивчають мови та подорожують світом, я, як мені іноді здається, не роблю нічого цікавого, тому й не люблю розповідати про себе, бо схожа я собі на якусь стареньку жінку, яка нікуди не ходить (ні на розваги, ні на роботу), а сидить вдома й вишиває. Так, знаю, що це старомодне «бабське» хобі, але я ніколи не ганялася за трендами. Я завжди була спокійною людиною, тому такий вибір хобі не дивний, бо ніщо так не заспокоює, як вишивка… Звичайно, не в ті моменти, коли доводиться випорювати щось, розплутувати нитки, губити голки, ламати їх у руках чи навіть облити кавою готову роботу (ага, бувало й таке). Зараз мені важко згадати, скільки мені було років, коли я вчилася вишивати. Пам'ятаю тільки, що одразу хотіла братися за великі складні картини. Звичайно, мама вважала, що варто починати з простішого, тому першою моєю вишивкою стала невеличка жовто-синя гусінь, для якої знадобилось аж чотири кольори. Історія не зберегла цього шедевра. Згодом мені «довірили» складніші роботи: наприклад, семикольорове сердечко, у якому я тоді змогла дуже заплутатися.

Першою картиною, яка мені зараз не здається смішною, став портрет дівчини з павичем. Я її називаю «Персіянкою», хоча єдине, що знаю про персидських дівчат, це те, що вони ніколи не носили такий одяг.

Напевно, я б так і проводила весь час, вишиваючи щось, заткнувши вуха навушниками з Rammstein, якби не мої друзі, які надихають мене щось змінювати у своєму житті. І велику роль у цій «соціалізації» відіграє моя нова група. І хоч говорять, що для інтровертів у пеклі спеціально створені спільні казани, і хоч спочатку в мене була реакція: «Хто всі ці люди? Я хочу додому або хоча б у нову групу!», я рада, що зараз тут, у колі нових друзів.

Взагалі, у нашій групі чимало людей, які навчалися раніше в інших закладах і групах, тому не можна не згадати про Катерину Шрубович. І не тільки через те, що вона перевелася до нас з університету в місті Переяслав-Хмельницький, а й тому, що Катя –надзвичайно приємна людина, про яку так і хочеться дізнатися більше.

«Мистецтво – вираження найглибших думок найпростішим способом»

Альберт Ейнштейн
Катерина Шрубович
Привіт! Мене звати Катерина. Моя історія про хюґе та про любов до книг.
18 років мого свідомого життя пов'язані саме з книгами. Батьки прищеплювали мені любов до книг з дитинства: мама читала різні книжки на ніч, а з татом вчили віршики (я і досі пам'ятаю: «Через поле, через гай. Ходить хлопчик Помагай»). Потім ще більше захопилася книжками в середній школі. Відкриваєш книгу – і поринаєш у новий світ, сповнений різноманітними персонажами, які зачаровують тебе та надихають. Не дивно, що моєю найзаповітнішою мрією було прочитати всі книги у світі і, мабуть, саме тому я вступила на філологічний факультет. За п'ять років навчання я, дійсно, перечитала дуже багато книг і, звичайно, зрозуміла абсурдність моєї найзаповітнішої мрії.

Чому книги такі важливі для мене? Адже книга – це дійсно невичерпне джерело знань. Кожен із нас, читаючи книгу, може знайти як практичні поради, так і щось нове для себе. Книга – це можливість поринути в інший світ, який ніяк не пов'язаний зі щоденними справами. Ти можеш просто відпочити чи зарядитися позитивною енергією.

Для мене книга – ключ розуміння сучасного життя. Раніше я читала лише художню літературу, а зараз мене цікавить практична психологія та фінанси. Читаючи книги такого напряму, я стала краще розуміти природу людини, її почуттів, усвідомлювати, що хочу отримати від життя. Ці книги – це своєрідний ковток повітря, який допомагає серцю битися частіше. Це жага до знань. Це можливість зруйнувати стереотип. І головне – це те, чого прагне моя душа та серце.


А зараз про хюґе. Кожен із нас має свої плани на життя: ставить собі мету і намагається щодня дня йти до неї. Навчання, робота, сім'я, різні проблеми і, як правило, втрата частинки себе. І дуже часто ми цього не помічаємо. І саме хюґе допоможе в цьому. Хюґе — це затишок, комфорт та спокій. Хюґе ­– це щось дуже важливе для тебе. Це можливість насолоджуватися кожним днем, незважаючи на погоду, настрій, різні обставини. Хочеш бути щасливим – будь щасливим зараз.

Для мене хюґе – це щось занадто особисте та таємниче: це і душевний вечір з друзями, коли ви розмовляєте про що-небудь, але від того стає тепло та затишно на душі; це і вечір, коли просто читаєте книгу. Одного разу мій знайомий сказав: «Це просто відпочинок». Насправді ж це не так. Хюґе – це те, що відчуваєш після прочитання книги або це те, що ти відчуваєш після приємної та насиченої розмови з друзями. Це почуття, відчуття, стани, які не можна описати і пояснити. Це варто відчути…

«Що найголовніше було в моєму житті? Без роздумів відповідаю: любов до дітей»

Василь Сухомлинський
Маріанна Возняк
Доброго дня, шановні відвідувачі! Мене звати Возняк Маріанна, я – студентка 12М1 групи та хочу поділитися з Вами своїм маленьким професійним досвідом. Одного дня, під час тривалих пошуків роботи, що була б пов'язана з дітьми, я познайомилася з Чарівницею. Ця жіночка – керівник анімації. Я нічого не знала про цю сферу діяльності, мала лише загальне уявлення.

Часто студенти думають, як знайти таку роботу, щоб вона була в радість, а я її знайшла! Для мене розваги стали не лише задоволенням, а й професією, завдяки якій я маю хороший дохід. Я вже рік працюю аніматором: проводжу дні народження для діток, випускні в молодших класах та садочках, різноманітні тематичні вечірки. Власне, організовую програму, яка триває дві години.

Наша команда допомагає зануритися дитині в справжню казку та зробити її День народження незабутнім. У своєму доробку маємо більше 50 програм: «Чаювання з Капелюшником», «Школа Супергероїв», «Агент 007», «У світі Майнкрафт», « У гостях у Принцеси», «Леді Баг» і багато іншого.

Дійство починається з яскравого та драйвового знайомства з маленькими гостями, яких потрібно зарядити позитивною енергією. Від цих перших хвилин знайомства залежить, як пройде Ваше свято, тому до кожної дитини ми шукаємо індивідуальний підхід. Рухливі конкурси чергуються з хімічними дослідами, що, своєю чергою, не дає можливості дітям нудьгувати, адже це цікаво як швидким холерикам, так і спокійним меланхолікам (не щодня випадає можливість зробити веселку в пробірці власними руками). На цьому веселощі лише починаються, а далі – дискотека з мильними бульбашками, аквагрим, різноманітні фігурки з кульок для діток.

Може скластися враження, ніби нічого складного в моїй роботі немає. Однак це не зовсім так. Аніматор – це універсальний організатор свята, який повинен забезпечити гарний настрій не лише для дітей, а й для дорослих. Крім того, потрібно не забувати про правила безпеки, тримати всіх малюків під контролем і подбати, щоб ніхто нічого не втнув і всі залишилися цілими та неушкодженими.

Не кожна людина може створити драйвовий настрій малечі. Тому аніматор має бути веселим, життєрадісним, з багатою уявою та фантазією. Ця креативна робота дає мені можливість розвиватися як особистості, залишати поганий настрій далеко за зачиненими дверима та отримувати задоволення від того, що я власноруч дарую свято іншим. Ніщо не може бути кращим, ніж дитяча посмішка та вдячні обійми, бо це гарант того, що свято вдалося!
«Щирих людей мало, не кидайтеся ними. Доля вам дає таких людей лише один раз... »
Згадаймо ще раз

«Одного разу в темному коридорі»

Наталія Криницька
Тетяна Скокун
Привіт усім! Наступна історія відразу про двох, унікальних і дещо дивних панянок, яких об'єднав Житомир та 305 аудиторія пані Марії. Так подруги – Тетянка та Наталка – які вже п'ятий рік разом, поруч одна з одною, навчаються в такому, уже давно рідному, четвертому корпусі Житомирського державного університету імені Івана Франка (звучить як вирок! Чи не так?).

Історія нашого навчання і заразом дружби досить цікава. Думаєте, ми познайомилися на першому дзвінку чи на першій парі? Ні-ні-ні! На практиці: ще перед навчанням, влітку, в темному коридорі, на третьому поверсі. Разом фарбували підлогу та сходи, разом відшкрібали жуйки. Весело було… Ось такий наш початок. Уже тоді ми зрозуміли, що полюбимо цей університет.

Так, за п'ять років ми побували аж у трьох різних групах. З першою групою вчилися три роки і називалися «чистими» або ж класичними філологами. Проте ми, 11 студенток, вивчали ще й українознавчі предмети (а їх було не мало). І тільки після цього керівництво вирішило пожартувати і створило окрему групу з гордою і маловідомою назвою – Українознавці. Отак і стали ми останніми із Могікан у нашому університеті. Це був найвеселіший період нашого навчання, бо в окрему групу зібрали найпозитивніших людей, із особливим, незрозумілим для інших, гумором. Дівчата, наче бджолиний рій , а точніше зграя курчат, із дзвінкими голосами та сміхом, вибивалися із когорти студентської сірої маси, бо їх наближення знаменувало не лише підняття настрою, а й зірвану пару (викладачі, мабуть, мали іншу думку).
І ось на п'ятому курсі доля вирішила нас знову випробувати, бо мало того, що багато з наших колежанок вирішити піти у «вільне плавання», ще й відбувся перерозподіл груп – і тепер ми не зграя курчат, а тільки мала її частина. Тепер це велика 12М1, яка спочатку своєю кількістю нас лякала, але зовсім скоро стала рідною, адже, як не дивно, ми досить швидко подружилися (хоча й знайомі лише з малою її частиною). Та є одна проблема: ми обоє "німці" (як самі себе називаємо), але не через національність, а тому, що вчили німецьку та лише тепер почали із усім завзяттям і німецькою вимовою вчити англійську, щоправда, більше це схоже на імітацію.

За весь період навчання ми пережили стільки пригод, що всі й не згадаєш: сміялися і плакали, сварилися і мирилися, ще й вчили іноземців робити писанки, і губили речі, через що вахтери викликали поліцію та саперів, і блукали по Києву в пошуках потрібної зупинки, і навіть одного разу прикликали чорного ворона до вікна на занятті з демонології (що було ненавмисно).
І, хоч як би не набридало це навчання, ми будемо за ним сумувати: сумувати за нашою маленькою, але такою «своєю» групою українознавців, за новоствореною, але вже такою рідною 12М1, за неповторними історіями Оксани, за всезнаючою Катею, за рідними викладачами, за недоспаними ночами в період сесії і не тільки, за десятками сторінок рукописних конспектів, і, звісно, за нашим, нарешті, офіційно затвердженим, куратором. Мова про Андрія В'ячеславовича Усатого, людину, до якої можна прийти в будь-який час, поговорити про що завгодно, а головне – почути відповідь на свої безкінечні запитання і страхи.
А мораль цієї байки така: труднощі, страхи, розхитані нерви, сльози, синці під очима, руки в чорнилі – усе це зникає, коли ти знаходиш справжніх і щирих людей (а таких більшість), розумієш, що ти такий, як і вони, що ти не один, що ти можеш розраховувати на допомогу та підтримку. Бо недаремно народна мудрість говорить: «Яке йшло, таке й знайшло».

Отака вона – наша історія, що бере свій початок із зустрічі в темному коридорі...
Житомирський державний університет імені Івана Франка
Автор проекту
  • Металіді Дарія
Редактори
  • Скокун Тетяна
  • Криницька Наталія
Історії
  • Мазко Катерина
  • Бігдаш Наталія
  • Корабліна Інна
  • Сушицька Таміла
  • Металіді Дарія
  • Руцька Оксана
  • Шрубович Катерина
  • Возняк Маріанна
  • Скокун Тетяна
  • Криницька Наталія
This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website