Я стою на пероні Вінницького вокзалу, напроти мене – мама і тато. Мама розповідає чергову кумедну історію з дитинства. Праворуч стоїть сестра, яка розділить зі мною цей шлях. Від того, що вона поруч, мені спокійніше, однак важко зосередити увагу на одній думці. Багато здогадок і фантазій блукає в моїй голові. Бажання зробити щось більше та корисне сформувалось у мене вже давно, але не було нагоди втілити його в життя. Коли я дізналася про існування БУРу – української волонтерської організації –, то відразу заповнила анкету. Щойно постало питання, куди їхати, я вирішила – це буде Схід України, бо мені хотілося поспілкуватися з людьми, які там живуть, побачити світ їхніми очима, зрозуміти їх. Мені захотілося допомогти не лише відбудувати помешкання людей, а й відновити довіру до «западенців» (до речі, населення східних областей називає всіх, хто живе західніше Києва, «западенцями» ).

Потяг Хмельницький – Лисичанськ був переповнений різношерстою публікою: заробітчани, військові, люди, які поверталися додому. Гамір стояв навіть уночі. Об 11 годині ми перетнули кордон між Харківською і Луганською областями. Спершу здалося, що нічого не змінилося, але вагон значно спустів, а вздовж колій виднілися блокпости. Минуло ще півгодини – і ми на кінцевій станції Лисичанськ. Перших декілька хвилин навіть не знали, що робити: велика кількість військових, відсутній мобільний зв'язок і потік людей збивали з пантелику. Нам було якось лячно підходити до місцевих: ще заговориш до них українською, а вони в кращому випадку відвернуться. Та ми все ж набралися сміливості та звернулися за допомогою до одного з таксистів. Він допоміг дістатися до місця розташування БУР – табору.

Волонтерський табір розташовувався в місті Новопсков Луганської області, що поблизу російського кордону. Коли ми мали змогу прогулятися містом, то дуже здивувалися: більшість населення говорить не російською мовою, а суржиком.

Уже наступного дня розпочався табірний тиждень: підйом о сьомій годині, зарядка, сніданок і виїзд на об'єкт. Я потрапила в будинок Віктора, який виховує чотирьох дітей самотужки. Після смерті дружини він не зміг змиритися з втратою і почав пити, занедбав будинок і дітей. БУР-організатори зголосилися зробити ремонт у будинку, для того щоб діти змогли там жити. Також волонтери повинні були вплинути на життєві орієнтири батька.

Хоч об'єктів було три, весь тиждень я їздила до Віктора. З першого ж дня я потоваришувала з його дітьми. Мене вразило, що, незважаючи на ситуацію, що склалася в їхній сім'ї та місті, діти не озлобилися на світ, не стали жорстокими. Даринка, Сашко, Петрик та Олексій комунікабельні та добрі, а ще завжди готові допомогти.

Я ж за цей короткий період навчилася тримати шпатель у руках і з його допомогою вирівнювати стіни, але це не головне: разом з іншими волонтерами ми «достукалися» до Віктора, змогли знайти з ним спільну мову. Через місяць, коли я була вже в іншому таборі, то вирішила заїхати до Віктора та дітей, - і уявіть собі: батько відмовився від алкоголю!

У такі моменти ти розумієш, що не все так складно. У світі все реально. Ми можемо багато, але просто не наважуємося. Волонтерський табір зруйнував у моїй свідомості стереотип, що Схід – то одне, а Захід – то інше. Варто лише вийти за поріг своєї хати, області та почути інших людей, пізнати їх. У цьому мене підтримує і Таміла, яка готова сказати «Так!» новим речам. Вона не боїться ризикувати, любить подорожувати та пізнавати культуру інших народів. Гортайте далі, щоб дізнатися про пригоди Таміли та її відкриття.

Привіт усім! Наступна історія відразу про двох, унікальних і дещо дивних панянок, яких об'єднав Житомир та 305 аудиторія пані Марії. Так подруги – Тетянка та Наталка – які вже п'ятий рік разом, поруч одна з одною, навчаються в такому, уже давно рідному, четвертому корпусі Житомирського державного університету імені Івана Франка (звучить як вирок! Чи не так?).

Історія нашого навчання і заразом дружби досить цікава. Думаєте, ми познайомилися на першому дзвінку чи на першій парі? Ні-ні-ні! На практиці: ще перед навчанням, влітку, в темному коридорі, на третьому поверсі. Разом фарбували підлогу та сходи, разом відшкрібали жуйки. Весело було… Ось такий наш початок. Уже тоді ми зрозуміли, що полюбимо цей університет.

Так, за п'ять років ми побували аж у трьох різних групах. З першою групою вчилися три роки і називалися «чистими» або ж класичними філологами. Проте ми, 11 студенток, вивчали ще й українознавчі предмети (а їх було не мало). І тільки після цього керівництво вирішило пожартувати і створило окрему групу з гордою і маловідомою назвою – Українознавці. Отак і стали ми останніми із Могікан у нашому університеті. Це був найвеселіший період нашого навчання, бо в окрему групу зібрали найпозитивніших людей, із особливим, незрозумілим для інших, гумором. Дівчата, наче бджолиний рій , а точніше зграя курчат, із дзвінкими голосами та сміхом, вибивалися із когорти студентської сірої маси, бо їх наближення знаменувало не лише підняття настрою, а й зірвану пару (викладачі, мабуть, мали іншу думку).